Я — нестабільний ізотоп мене. Не знаю, коли їбане і наскільки сильно. Але їбуче-тягнуче відчуття постійно зі мною.

Просрала півдня в поганому настрої. Знов переїла.

Грали-співали з Льошею на гітарі. Завтра допомагаємо великому Льоші виїжджати. Вже назавжди. 13го він летить в Канаду. Перший друг і останній друг, якого я завела в Німеччині, їде. Не знаю, що відчуваю. Точно сумуватиму, але зараз поки якось все розмито. Ми вчора так магічно гуляли під снігом по білому kuschelig Магдебургу, слухали душероздираючий блюз на одні навушники. Це так витягло зі сльоз і майже затягло в інші.

Мене вечорами зараз так стало вирубати, навіть в дні без заспокійливих, коли пізно встала, в дні без спорту, без алкоголю. Це було б добре, якби вранці не вирубало так само.

Такий ступор сьогодні був, коли Льоші після аналогічного мого питання спитав про мої плани на життя. Така злість. На те, що він в цей момент мого явного страждання з приводу страху майбутнього таке питає. Так типу невимушено. Хотілося сказати: «вижити». Але куди діватись. Мій особистий успішний інстаграмний саксес-хлопчик завжди поруч зі мною, щоб я в порівнянні відчула себе провалом.

Хуррееей… скоро захист. А в понеділок перший робочий день.

Пости такі само уривчасто-непов‘язані, як думки.